ВЕСНЯНІ КЛОПОТИ ХМЕЛЬНИЦЬКИХ ГОСПОДАРСТВ

173

Українське сільське господарство сьогодні існує завдяки досвідченим землеробам з оптимістичним настроєм, котрі шанують землю і без землеробської праці не уявляють своє життя. Така робота потребує невтомних дужихрук, шаленого ритму у сезон та далеко більше, ніж вісім годин робочого дня, адже для поля немає ні вихідних, ні свята. Хліборобський рік безперервний: один врожай в коморі, а наступний вже чекає сонця, вологи, людського догляду. Нелегко даються гарні врожаї, і справжню їхню ціну знають ті, хто від засіву до жнив живуть сподіваннями і турботами праці на землі. Ті, хто обрав професію аграрника, взяли на себе непростуіважливу місію: працювати на землі і годувати народ. З маленького хлібного зернятка починається добробут держави.

            Землі Хмельниччини – родючого і багато регіону України, багаті та щедрі на дбайливих господарників та достойні господарства.Грунти області – переважно чорноземи та сірі опідзолені, на яких розміщується близько 70% сільськогосподарських угідь.Як нині живуть і працюють хмельницькі аграрії? Про це далі у нашій розповіді.

У Дунаєвецькому районі журналісти газети «Чим хата багата» завітали у село Воробіївку, до ТОВ «Подільський бройлер». Дорогою в поле, де агроном господарства Микола Тімош демонстрував нам посіви ріпаку, встигли поспілкуватися. Взагалі за полями доглядають три агрономи: мій співрозмовник відповідає за системи захисту посівів, допомагає йому колега Олександр Демидас, а роботу головного агронома виконує Володимир Глуховатий.

У Миколи Васильовича стаж роботи – 27 років, немало, правда ж? У «Подільському бройлері» чоловік працює давно, тому знає всі його особливості не згірше директорки Петльованої Ольги. Дізнаюся, що землі підприємства, а це понад 3000 га, розташовані на території Михайлівської, Маківської, Рахнівської, Воробіївської, Чечельницької та Гуто-Яцковецької сільських рад, а структура посіву включає 5 культур: ярі – сою, кукурудзу, соняшник, ріпак та озимі – пшеницю і ріпак. Поля дещо «розкидані» по території – від поля ріпаку до посівів соняшнику нерівним рельєфом їхати годину, але це не створює особливих незручностей у роботі. Як каже Микола Васильович: «Працівники агрохолдингів за десятки кілометрів їдуть, щоб обробити невелику ділянку землі. Ми ж долаємо порівняно незначну відстань. З одного поля друге було б видно, якби не горби».

На середину квітня весняно-польові роботи йдуть за планом: ріпак засіяли, під майбутні посіви пшениці, кукурудзиі сої внесли безводний аміак – поля чекають сівалки. «За чотири дні ми соняшник закриваємо». Трудівники сіють цілодобово. Техніка у господарстві потужна: чотири трактори «Джон Дір» 2008, 2010 і 2013 років випуску, три комбайни і самохідний обприскувач того ж виробника, чотири ХТЗи та МТЗ. Зерно сушать двома власними зерносушарками – американського та радянського виробництва, але навіть безперервної роботи двох агрегатів недостатньо, щоб справитися із сушінням. Господарство за високі врожаї вважають зразковим в районі. Воно входить у п’ятірку найкращих в області! Як розказує Микола Васильович, серед земель господарства чорнозему мало, більше глини, а рельєф далекий від рівнинного, тому рекордні врожаї – це справді досягнення. «Поле, воно як жінка: коли вона красиво одягнена, гарно причесана, доглянута, то хочеться для неї і шубу купити», – сміється Микола Васильович.

Земельний банк підприємства з року в рік збільшується. «Коли є така можливість, ми землі добираємо. Взагалі господарство одне з тих небагатьох, котрі розпочинали з нуля. Спочатку було 100 га, потім 200, 300 і так поволі до сьогоднішньої цифри. Парк техніки теж шкутильгав, не було таких потужностей, бо машини булисоюзні. Тепер маємо і агрегати хороші, і спеціалістів роботящих. В торік розкорчували ще 600 га землі. На них росли дерева, які доросла людина навряд чи обійме. На освоєння двох полів пішло більше мільйона гривень. Вони були зарослими, запущеними, на них років 20 ніхто нічого не робив. Ми на новоосвоєній землі посіяли ріпак і зібрали 25 ц на круг. Зараз, дивлячись на засіяне поле, важко повірити, що ще недавно там росли багаторічні дерева».

«Подільський бройлер» добре відомий і як торгова марка. Тут працює забійний цех, стоять пташники. Планувалося деяку частину переробити для утримання ВРХ, але, на жаль, фінансово це непросто реалізувати. Та у господарстві не опускають рук, а працюють з надією, що згодом, ніби у млині, все перекрутиться, перемелеться… Люди розуміють, що хліб та м’ясо потрібні завжди, тому сумлінно виконують свою місію у житті -працювати на землі!

Із свіжого м’яса виготовляють ковбасу (працює своя ковбасня). Із тваринництва також розвинене свинарство: на утриманні дві з половиною тисячі свиней. На території тваринницького комплексу панує порядок та чистота. Свині доглянуті і ситі. Плани у господарників далекоглядні та перспективні: у майбутньому хочуть спорудити олійню. Таким чином усі вирощувані культури (крім ріпаку) будуть перероблятися на місці. З уже зробленого – відбудований старий млин, який минулого року запустили, а цьогоріч використовуватимуть для виготовлення муки.

Люди, котрі трудяться коло землі, рахують час посівами, збором урожаю, і, якщо посміхнеться фортуна, підсумуванням прибутків. Не тільки аграрники, а й науковці та політики стверджують, що майбутнє нашої країни залежить від розвитку аграрної галузі, котра була і залишається рушієм національної економіки. Невирішених проблем у секторі чимало, тому залишається щиро радіти, буваючи у господарствах, справи яких ідуть добре, а виробництво сільськогосподарської продукції приносить і задоволення від праці, й прибуток. Приємність побувати на одному із таких підприємств чекала нас в селі Міцівці, що у Дунаєвецькому районі. Там нам вдалося зустрітися із керівником господарства «Євроінвест» В’ячеславом Боднарем та головним агрономом Василем Гидзирою. Так-так, саме пощастило, бо обидва чоловіки з головою були у щоденних хазяйських клопотах, але час на розмову та виїзд в поле знайшли.

У розпорядженні трудівників близько 1300 га, які засівають зерновими,бобовими, олійними та технічними культурами. Кукурудзу сіють на зерно і силос. Насіння купують як закордонної селекції у світових виробників компаній «Байєр», «Монсанто», так і вітчизняної (насіння сої Вінницького інституту олійних культур).

Василь Іванович «агрономує» 17 років – стільки професійного стажу у цього чоловіка, який не без задоволення розповідає про аграрні успіхи господарства. У «Євроінвесті» працює агрономом чотири роки, тобто з початку фактичного заснування господарства, тому його історію знає не з розповідей. «Пам’ятаю, раніше тут були занедбані колгоспні землі. Селяни не мали охоти їх «піднімати». Зібрати урожай – це може будь-хто, а от виростити здорову рослину, при цьому дбаючи про землю, грунт і навколишнє середовище, не кожен зможе і не кожен схоче всі ці фактори врахувати. Тому так, я погоджуюся з тим, що праця хлібороба клопітка і, в значній мірі, ризикована. Ми залежимо від погодних умов: дощі, температури, приморозки, град, засуха роблять нам погоду».

Урожайність по всіх культурах у господарства хороша. Сої, наприклад, зібрали більше 3 т. А от грунти – не дуже: переважають підзолисті. Обробити землі з урахуванням кількості техніки не складає зусиль: є комбайни «Нью Холланд» і «Джон Дір», трактори «Нью Холланд» та ґрунтообробну техніку «Кверленеленд», зерносушарка. Поганий той солдат, котрий не хоче стати офіцером. Так і в господарюванні: які-не-які, а все ж плани до розвитку повинні бути. Підприємство планує розширяти межі: добрати землі, придбати ще один комбайн, втілити в життя проекти складів, бо одного не вистачає для зберігання того обсягу продукції, яку виробляють. Цікавлюся у співрозмовників, які межі господарства, за якими реально встежити? «Максимально це 5000 га, не більше. Наші поля межують із землями корпорації (аграрного холдингу) і я бачу дійсну картину, що там відбувається. Аналізуйте самі: коли ми збираємо сої 3-3,5 т, то у них з тієї ж площі 700 ц. так не має бути. Землю треба поважати, коли хочеш від неї отримувати добрі врожаї».

У фермерському господарстві все поставлено під контроль: і те, що виростає на землі, і тваринницька продукція – на утриманні 200 голів дійного стада і ще 100 голів на відгодівлі. Ферма чиста, а корови доглянуті, і все там робиться руками трудівників і за допомогою нового обладнання. «Ферма – це кожного дня живі гроші. Здав молоко – отримав прибуток. Жінки йдуть працювати доярками охоче – все чисто і організовано з урахуванням всіх санітарних норм», – пояснює Василь Іванович.

Ось так живуть і працюють кращі господарства Хмельниччини, чітко й злагоджено, наче годинниковий механізм, далекоглядно, по-господарськи будуючи міцний місток між нинішнім і майбутнім.

 

Підготувала Юлія Хім’як