Історичний аналіз урожаїв в Україні

248

Засобів масової інформації дуже багато, і вони пропонують різноманітні та часто протилежні одна одній думки, дані, навіть факти, які стосуються одних і тих же подій. Щоб мати не поверхневу уяву про якусь сукупність питань, треба переробити чималу кількість інформаційних джерел та вміти їх більш-менш об’єктивно проаналізувати – це додатково до аналізу безпосередньо самих подій. Тому й не так багато людей дійсно глибоко та неупереджено володіють якимись знаннями про минуле або теперішнє.

Наприклад, нас цікавлять дані по врожаях на Україні. Зараз влада у масовій свідомості намагається формувати позитивні уявлення про стан сільського господарства на Україні, кожного року говорячи про поточні рекордні врожаї, великі успіхи у технічному та науковому розвитку аграрної галузі, розширення експорту. Це не брехня, в нас дійсно збільшуються цифри, дійсно поступово удосконалюється схема ведення господарства, але, якщо вас не задовольняє загальна фраза «в нас все покращується», треба звернути увагу хоча б на те, за рахунок чого відбувається це покращення та врахувати історичний контекст. Останньому я і хочу присвятити цю статтю.

Якщо ми проаналізуємо динаміку показників сільського господарства Незалежної України від 1990 року, то побачимо, що взагалі після набуття незалежності показники урожайності почали значно знижуватись у порівнянні з радянськими часами. Цікаво, що при цьому посівні площі, навпаки, з кожним роком збільшувалися, бо аграрна галузь взяла курс на збільшення виробництва, щоб було, чим підкріпити молоду та слабку економіку. Розвал колгоспів змусив владу експериментувати з формою власності: з’явились господарські суспільності, сільськогосподарські кооперативи, приватно-орендні підприємства, фермерські господарства – але позитивний результат цих реформувань змусив чекати на себе довше, ніж планувалось. Щоб не бути голослівною, приведу наступне зведення даних, зроблених мною з матеріалів, представлених Мінагрополітики:

Площі посівів усіх сільськогосподарських культур та їх урожайність

табл

Тепер проаналізуємо ці дані. Щодо головного пласту українського рослинництва – зернових та зернобобових – їх посівні площі рік від року змінювалися – в той чи інший бік, але після 2008 ця цифра тримається на досить високому рівні. А якщо зазначити показники врожайності, то ми на приведеній нижче диграмі бачимо значне їх зниження, яке зумовлене відсутністю стабільної програми влади по розвитку української економіки. Елементарні підрахування показують, що при Радянському Союзі, навіть напередодні його розпаду, Україна виробляла в середньому близько 50 млн. тонн зерна, а у 2010 році вже вполовину менше (тільки у 2008 р. цей показник знов сягнув більше 50 млн. тонн, але подальша криза дала певний спад). І тільки у останні два роки справжній рекорд-таки було зроблено: загальна урожайність зернових сягнула більше 60 млн. тонн зерна.

Тяжка ситуація склалась на ринку цукрових буряків в Україні: їх посівні площі з радянських часів скоротились більше, ніж в чотири рази, а загальне виробництво цукру – майже втричі. Якщо раніше Україна була основним постачальником цукру в країни СНД (приблизно 60% виробництва), то зараз вона обмежується тільки внутрішнім ринком, об’єми якого теж, нажаль, знижуються з кожним роком. Слід зазначити, що у 2006 році відбувся у цьому напрямку переломний момент: було зроблено ривок в бік збільшення посівних площ, та на внутрішній ринок цукор вийшов у профіциті. Ціна на нього була встановлена мінімальна, і згодом знов почалось стрімке скорочення посівних площ. Як наслідок, намітилася тенденція дефіциту цукру, відповідно, й підвищення цін та зацікавленість знов збільшувати площі посівів. І, звісно, ситуація в цьому напрямку, яку я спрощено окреслюю, склалась у великій мірі «завдяки» масовій приватизації цукрових заводів, в процесі якої було нароблено багато помилок: починаючи з початкових намірів – отримати великий прибуток, в першу чергу, а з заводом будь що буде. І закінчуючи взагалі відсутністю повноцінного контролю з боку держави за придбанням виробничих потужностей та їх використанням.

Тепер звернемо увагу на картоплярство – тут має місце ситуація застою в певному сенсі. Тобто є великий потенціал саме в цьому напрямку, але розвивається він досить стихійно: виробництво нібито потрохи збільшується, але через відсутність чіткого єдиного державного регулювання цієї галузі (як і більшості інших) існують проблеми з технічним обладнанням, з обробкою ґрунту та і з якістю, якщо бути чесним. ***

Цікавим є питання стосовно вирощування сої в Україні. Взагалі-то у Радянському Союзі великомасштабне вирощування сої почалося з кінця 20-х років ХХ ст., а вже на початку 30-х рр. майже половина соєвих врожаїв приходилася на українські землі. Темпи розвитку виробництва сої вражаюче швидкі, вона є дуже привабливим продуктом як з аграрної точки зору (висока адаптивність до різних умов вирощування та можливість засівати поле після сої майже будь-якою культурою); так і з комерційної (порівняно дешеве джерело білків та поживних речовин, що породжує великий попит) – саме тому сою називають стратегічною культурою для нашої економіки. З 1990 року по сьогоднішній день площа посівів сої на українських полях зросла майже у 20 разів! А урожайність з одного гектара підвищилась у два рази. Але такий зріст показників ще не говорить про те, що в цьому напрямку все ідеально: головною проблемою зараз є відсутність розвинутої бази, технології та необхідних ресурсів для селекції – саме українських сортів насіння, які пристосовані до наших кліматичних умов та земель і, більш того – до кожного окремого регіону (використовування сортів, наприклад, американської селекції, змушує підвищувати дозу засобів обробки рослин, що не є доцільним).

Ріпак як сировина для харчової та технічної олії за роки незалежності України, як і соя, набув стрімкої популярності – об’єми його врожайності у порівнянні з 1990 роком зросли приблизно у 17 разів.