Мудрість народжується через дію

216

Є такі речі в житті, зустрічаючись з якими отримуєш дуже глибоке враження, настільки – що його складно виразити словами. Кожне слово – ніби привід, ніби невлучний постріл. Такою подією стала для мене зустріч із Стефанією Антонiвною Тисліцькою. Хто вона? Вона – героїня. Не дивлячись на те, що звання Героя праці за часів Радянського союзу їй не дали – через просту обставину – родичка жила в США. Геройство пані Стефанії набагато більше цього звання. Вона – во всій повноті реалізована особистість: сильна жінка, яка має дар наводити порядок, де б не була, яка має велике відкрите серце, щоб піклуватись про тих, хто її оточує – багатьох людей; талановитий керівник, який знає куди і як вести за собою, щоб було добре всім; нарешті, справжній аграрій – з тими знаннями та досвідом, який був би дуже цінним для сучасників. Але Стефанія Антонівна – колишній директор одного з найпотужніших господарств на території України, якому тиснули та цілували руки відомі особи радянських часів – тепер не дуже публічна людина. І не жалкує про це, бо знає велику мудрість – що життя – це потік змін.
Маю нетерпіння, Стефаніє Антонівно, почути про Ваше життя все і одразу. Але треба по порядку питати. Розкажіть, будь ласка, про початок Вашої діяльності в аграрній сфері.
Почалась ця діяльність, напевно, відколи я навчилась ходити… Сама я родом з с. Миролюбівка, що у Тернопільському районі. Наша сім’я тримала вдома свиней, корів та птицю, і мама моя працювала ще дояркою, тож я змалку вміла поводитися с тваринами та любила їх. Після школи поступила в Кременецький зооветеринарний технікум, а закінчивши його, відправилась вчитись у Львівський зооветеринарний інститут. Згодом повернулась у рідне село, де розпочала свою трудову діяльність у ТОВ «Імені Лесі Українки» на посаді зоотехніка. Це було одно з найкращих господарств в області, з потужним тваринництвом, і я віддано там працювала.
А чи були у Вас якісь інші варіанти, чому присвятити своє життя?
Я нічого не обирала, не відчувала ніяких сумнівів. Бог вів мене стежкою провидіння, а серце моє завжди відчувало, що все відбувається правильно. Життя пройшло водночас прекрасно та тяжко, з різними феєрверками – і так воно і має бути.
І виявилося, що бути простим зоотехніком – то не Ваша доля… Ви стали головою величезного колгоспу. Повідайте, будь ласка, як це сталось, як пройшли роки Вашої невтомної праці.
Обставини склалися так, що мене обирали головою колгоспу «Поділля», який включав в себе 4 села: Велика Березовиця, Петриків, Великі Гаї та Острів, а ще згодом до нього приєднали Кип’ячку. Господарство «Імені Лесі Українки» всі знали, всі знали мене як хорошого зоотехніка. Але я не хотіла приймати таку велику відповідальність, дуже боялася. Ще б пак, мені було тільки 22 роки! Чекала на народження дочки. Я думала, що враховуючи моє становище мені дадуть спокій, але тільки дитині минуло 2 місяці, як до мене почали ходити, кликати, наполягати. Мама мене підтримала, взявши дочку на своє виховання (згодом і сина). Я погодилась. Пам’ятаю, як зараз: був Петрів день, урочисте зібрання, де мене зустрічали та вітали дуже багато людей, а я ледве не втрачала свідомість від хвилювання. Дала тоді собі слово, що не буду там робити більше ніж рік, що повернусь у своє звичне маленьке село. А в реальності цей рік помножився на 32 – повної віддачі протягом днів і навіть ночей.
З чого почалося Ваше керування найбільшим господарством області?
Цей колгосп хоча і не був дуже занедбаний, але все одно потребував вкладання великих моральних та матеріальних ресурсів. Дякувати долі, що мене підтримали спеціалісти, які там вже не один рік працювали, бо я мусила всьому навчитись, мусила відвідувати та знати про кожну дрібну ділянку на полі, про кожен куточок. Треба було наймати працівників – я в буквальному сенсі ходила з цією метою по хатах. В кожному селі, до якого відносився колгосп, тоді проживало по 7-8 тисяч людей, і мені хотілось дати роботу якомога більшої кількості. І вже трохи згодом на «Поділлі» працювали більше 1000 осіб.
Почала я все з масштабного будування, яке розширювалося з року в рік. Склади, цехи, тваринницькі приміщення, велика столова. Школи, дитячі садки, дороги в селах. Знімали працівникам гуртожитки, квартири, які теж необхідно було утримувати. Люди мали роботу та велику зарплату, отримували премії – всі задоволені, всі віддані роботі. У нас був дуже дружний колектив, як одна велика сім’я ми справляли всі значні дати в житті кожного разом. Я з самого початку намагалась встановити на підприємстві порядок і добробут по всім аспектам, була строгим керівником (сміється). Але напевно все ж таки справедливим, бо і досі спілкуюсь зі своїми колишніми співробітниками, і всі із вдячністю та радістю згадують ті часи, сумують за ними. Бо було дійсно добре.
Стефаніє Антонівно, АФ «Поділля» за всі роки Вашого керування славилась потужними рослинництвом та тваринництвом. За рахунок чого Ви досягли такого високого рівня?
Дійсно, дуже багато років підряд у нас були одні з найкращих показників в Радянському Союзі. Ми мали 4000 га посівних площ, вирощували зернові, кукурудзу та цукровий буряк – землі для цього були ідеальні. Я купувала високоврожайні, продуктивні сорти: болгарські, угорські. Я не пам’ятаю ні одного року, коли б у нас були якісь втрати та неврожай, навпаки, показники стабільно покращувались. Ще один доказ того, що результат роботи залежить в першу чергу від того, хто її робить, а не від випадкових обставин. Врожайність буряку, до речі, у нас стабільно складала 500 ц/га. Мали приблизно 57 ц/га зернових. Кукурудза виростала по 5 метрів висотою, рівна та кріпка, дивуючи гостей. Всі поля були чисті, без єдиного бур’яну. Уявіть собі, до нас постійно з’їжджались зі всієї України та інших країн, господарство регулярно відвідували перші Секретарі. На землях «Поділля» було закладено багато дослідних ділянок – від вітчизняних виробників гербіцидів, наприклад. Тому організація семінарів – це була для нас звична справа.
Тут я зроблю невеличкий ліричний відступ. Я зібрала на господарстві хор з наших працівників, який давав концерти на свята та коли приїжджали гості. І ось одного разу до нас завітали аграрії з США, які самі родом з України. І хор тоді співав пісню «Все на світі можна обирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину…». Як же вони плакали!..Пісня глибоко зворушила серця. А потім, коли ми об’їжджали разом з ними поля, делегати казали мені, що в США я б з таким господарюванням та завзятістю була вже мільярдером…
І продовжуючи тему врожайності… Ще секрет високих показників в тому, що ми вносили дуже багато органіки на поля. Адже в колгоспі було 10 000 корів на відгодівлі! Віком 1,5-2 роки. Середньодобовий приріст складав 1000 г. Було дві молочні ферми – з надоєм на одну корову 26 л. А ще додалось свинарство, коли приєднали нам Кип’ячку. Тримали також овець і коней. Тваринництво було дуже потужним і технічно добре організованим: нові приміщення, автоматизована годівля і гармонічне взаємодоповнення з рослинництвом – якісне добриво ґрунтів, які, в свою чергу, взамін давали ще більше кормів.
Ще одна причина продуктивності нашої роботи – це якісна техніка. Звісно, з сучасною по ефективності її не порівняєш, але на той час то були найкращі варіанти, і навіть з нею ми мали такі результати, якими зараз може похвалитись далеко не кожне підприємство. Я крізь намагалась знайти можливості для оновлення технічного парку. У нас було більше 100 тракторів: ХТЗ Т150, МТЗ, 50 комбайнів, серед яких були і німецькі, навіть обприскувач мали. Кропили вітчизняними гербіцидами, і цього було достатньо для боротьби з бур’янами, шкідниками та хворобами, бо рослини мали здоров’я за рахунок органіки.
Виходить так, що я дуже хвалюсь, але я розповідаю речі, які дійсно були. Колгосп, а згодом АФ «Поділля» мали 10 млн. грн. чистого прибутку. Люди, окрім високої зарплати, отримували премії, мішки зерна та цукру, мали можливість будувати хати – вся вулиця в с. Петриків, де зараз живу, заселена колишніми моїми робітниками. Дорога зроблена нашим підприємством. Нами проведено сюди газопровід. Мені хотілося все це робити, хотілося, щоб навкруги був добробут та матеріальне благополуччя. І, можливо, працювала б там і досі, якщо б не обставини.
А що сталося, чому мусили піти?
У 98-99 роках почалося масове пікетування колгоспів рухом народників. Особливо їх було багато як раз навколо нашого колгоспу, який знаходився недалеко від міста. Вони починали поступове руйнування, дуже стрімко зростав тиск і на мене. Я написала три заяви, і мене нарешті звільнили. То був 99-й рік. Як і більшість, я тоді подумала, що, можливо, ліквідація колгоспів буде мати хороші наслідки, люди отримають землю, почнуть кожен займатись нею. Але у підсумку більшість посівних площ поросла бур’янами… Частина приміщень зруйнована, частина розібрана на металолом – результати нового керівництва. Залишилась жінка господарювати, та не дала ради… Вже не один раз водили її до суду. У мене у моїх співробітників серце крається, я в тих містах, які стали мені за 22 роки рідними, вже загалі не буваю, це морально дуже тяжко – дивитись на занепад та бур’яни.
І чим Ви зайнялись після того, як пішли з АФ «Поділля»?
То окрема довга історія. Ще тоді не судилося мені спочивати на лаврах. Розповім коротко. Пройшло тільки два тижні вдома, як до мене почав ходити керівник фірми з продажу бензину – з Великої Березовиці, ми вже знали один одного. Вдома сидіти не хотілось, пішла до нього. За рік часу зробила там непоганий бізнес, маючи схильність у будь-якій роботі бути відданою. І ось раптом кличе мене відомий український політик та народний депутат Катерина Ващук, з якою ми разом вчилися, – керувати Аграрною партією в Тернопільській області. Я погодилась, бо мені цікаво було реалізувати себе в цій діяльності. Все в житті циклічно та закономірно – знов пройшов рік до нового повороту у моїй долі. На той час Аграрну партію опікав Сігал Євген Якович – народний депутат України, бізнесмен, який мав в Тернопільській області 22 тис. га землі. Йому був потрібен виконавчий директор, і він хотів, щоб я пішла на цю посаду. Я відмовлялася – мені вже було майже 60 років, а треба було пильнувати 8 цукрових заводів. Але тоді мені б довелося піти і з Аграрної партії – така була умова депутата. І знов я погодилась. Знов пройшло трохи більше ніж рік досить успішної моєї роботи. Була у мене особиста машина, кабінет. Але життя знов приготувало мені сюрприз. Сігал мав ще великий круп’яний завод у Скалаті, який у свій час виробляв крупи на весь Радянський Союз. Він вигнав звідти директора, бо завод прийшов вже у плачевний стан, та дуже просив мене попрацювати там директором хоча б рік, тільки прийняти зерно та проконтролювати цикл переробки.
І я погодилась. Знов я опинилась в такому місті, де все треба було відновлювати та рятувати. На тому заводі все було страшно занедбано. Перед прийомом нового зерна склади треба очистити від старих тухлих круп, землі та щурів. Працівникам платили мало, і я просила Сігала, щоб хоча б запустити в роботу столову, яка стояла на території заводу закрита. Але у відповідь мені була відмова. Тоді ми самі почали потрошки готувати. Кожен ніс з дому, що міг, жінки по черзі варили суп. День і ніч доводилося мені працювати там, було дуже тяжко, особливо спочатку, коли я мала все відновлювати та будувати. І пробула там 2,5 роки… Я ледве звільнилась звідти, бо були певні складності. Сігал податки не платив, а мені треба було піти з чистою совістю та з відмінною бюрократією.
І ось я вдома, але знову ненадовго – тільки два тижні мала спокій. Запросив мене до себе ректор Тернопільського державного медичного університету Ковальчук Леонід Якимович, який був мені вдячний за незначну для мене допомогу йому у минулому, яка втім для нього стала дуже важливою. При університеті працював віварій, у який потрібен був завідувач. І що ж? Запросив мене ректор на цю посаду. Спочатку гордість змушувала мене відмовитись – працювала керівником такого великого підприємства, а тепер буду з щурами возитись (сміється). Але жага діяльності не давала мені сидіти вдома. Погодилась. Повернулась до того, з чого почала – до тварин. Попрацювавши приблизно 8 місяців завідуючою віварію, опинилась директором санаторію «Червона Калина», що у с. Дружба Теребовлянського району – так само по запрошенню Ковальчука. Хоч кіно знімай. Знову довелося мені влаштовувати порядок та затишок, забезпечувати нормальне функціонування комплексу, який, до речі, складався з готелю, профілакторію, озера, басейну і зоопарку. А знаходився він прямо в лісі. Уявляєте, я відпрацювала там 10 років… Там було мені добре. Я залишилась би там, певно, і до сієї пори, якщо б не захворав так сильно мій чоловік…Після мене в “Червоній калині” за два роки змінилось вже 6 директорів, все ніхто не може дати раду, знов почався занепад.
І от тепер я сама собі господарюю, маю город великий, курей тримаю. Життя пройшло через різноманіття різних обличч та напевно мільйони годин праці. Я ні про що не жалкую. Ні про великі досягнення, ні про великі втрати. Я вдячна Богу за таке життя.

Спілкувалась Тетяна Бєлінська