«Засіяне поле, гарні сходи, сонце світить, жайворонок співає – якого більше щастя треба …»

298

Як дивно усвідомлювати одночасно приголомшливу схожість та безсуперечну індивідуальність українських аграріїв! Я помічаю, що вони часто кажуть одними і тими ж словами про одні і ті ж речі, як всі вони люблять рідну землю, але у кожного своя стежка в життєвому полі – і кожна по-своєму цікава та має свою мудрість. Цього разу гостем нашого номера є Степан Євгенович Коціра, голова ПСАФ «Нічлава», що у Гусятинському районі Тернопільської області – відданий аграрій, талановита людина-експериментатор, людина-оптиміст, людина з невичерпним натхненням та глибоким світосприйняттям.

* Майже всі фермерські господарства в Україні відштовхуються та розвиваються від колишніх колгоспів, які функціонували як єдина однорідна система. Зараз кожен іде своїм індивідуальним шляхом. Яким є Ваш шлях, Степане Євгеновичу?

* Я з нашим господарством пройшов колгоспну систему у 1987-91 рр., коли фактично ініціатива керівника була пригнічена, всі дії до дрібниць диктувались «зверху». Потім, з 1991 по 2000 р. панувала анархія та бартерні відносини – варіант, який розвитку сільського господарства зовсім не сприяє, а навіть гальмує його. А вже з початку 2000-х років почав народжуватись справжній бізнес, і теперішній час є найвідповідальнішим та найцікавішим. За останні 15 років фермери проходили через різні випробування, і відбувся певний відсів – залишились найсильніші. Але слід зазначити, що наразі також існує негативна сторона медалі – сучасна наша розрізненість, кожного цікавить тільки він сам – моя хата з краю, нічого не знаю, а також великі холдинги. І це наша трагедія.

* А Ви самі як зводите нанівець цю тенденцію?

* Що людина залишає після себе? Будови та добре ім’я – не цифри, не показники. З 90-х по 2000 рік ми побудували дві школи – в Жабинцях та Коцюбинцях (тут вчиться 230 дітей!), і досі їх підтримуємо, регулярно ремонтуємо. Піклуємося про садки, будинки культури. Ні одного разу не було такого, щоб хтось в соціальних закладах села побив вікна або зламав двері – порядок. Є в нас художня самодіяльність, утримуємо два хори – в Коцюбинцях збирається на концерти повний зал на 600 чоловік (!) – село живе своїм життям. Утримуємо, крім того, три футбольні команди, вже 5 разів вигравали на обласних змаганнях кубок «Золотий колос». Діє юнацька спортивна школа. Церкву в Чагарах побудували, кожного року асфальтуємо дороги. Я не хочу чекати, поки щось почне робити сільська рада, дивитись, як з кожним роком ями стають глибшими і ширшими на дорозі та їздити по них, тому й робимо ремонт. Я з радістю роблю такий внесок у наше спільне життя – односельців, українців, вважаю це своїм обов’язком. Так просто нічого не з’являється, все, що ми бачимо навкруги, хтось колись створив, а більшість сприймає це як належне. Наприклад, як ви гадаєте, скільки цій будівлі, де зараз ми сидимо, років?

* Виглядає досить сучасною…

* Більше 100 років. На цій території стояв невеликий польський замок, який вже зруйнований, а наш офіс був панською гуральнею. Хто б міг подумати, так? Треба поважати свою історію і продовжувати, творити її далі – для своїх же нащадків. Зроби гарним хоч маленький шматок землі – ось моя позиція! Мені дуже приємно, що в

нашому дендропарку (до речі, дуже гарному! – Т.Б.), який ми посадили на території підприємства, гуляє молодь, фотографується, спілкується, сидячи в бесідці… Знаєте, існує такий вислів: народ поділяється на громадян, які щось віддають державі, щось роблять для неї, та жителів, які тільки вимагають та користуються вже надбаним. І поки у нас в Україні не зросте кількість громадян хоча б до 50%, а це критична маса – нічого глобально не зміниться. А люди у нас страждають, тому що не вирішені два питання: заможність та освіченість. Постійно думають: що їсти, у що вдягтися? На громадянство сил вже не лишається. І усвідомлення у нас поки що немає, що найвигідніше капіталовкладення, яке можна зробити – в розум. І треба починати з себе. Від цього буде справжнє наше продовження та розвиток, а не від нової машини чи куртки.

* На Вашій агрофірмі багато уваги навчанню приділяєте?

* А як же ж! До нас прийшли закордонні прогресивні технології – не треба їх боятися, треба якомога інтенсивніше користуватися. Але з розумом. Ми постійно відвідуємо семінари провідних компаній, вчимося. Бачимо, куди рухається світ, і рухаємося самі, шукаємо своє місце. Не жаліємося, що тяжко – а кому зараз легко?

* Дуже багато наших фермерів скаржаться на неадекватне ставлення держави до аграрної галузі…

* А яка користь від того? Так, в Європі є дотації. Але там сільське господарство займає до 5% від загального ВВП, в той час як у нас майже 40% – тут не порівняєш. Звісно, в європейських країнах фермер, який має 1000 га – вже олігарх, а в Україні господарство на 3000 га, як у мене, рахується ледве не нижче середнього, хоча це як раз нормальний земельний банк. Але я дивлюсь у майбутнє з оптимізмом. Все, що нам потрібно від держави – не мішайте та дайте чіткі правила гри хоча б на найближчі 10 років. Ну, і звісно земельне питання… Я не зустрічав ще в Україні людей, які підтримують продаж землі. На мій погляд, краще орендних відносин поки що нічого немає. Аграрна галузь стає інтенсивнішою, підноситься поволі орендна плата – це нормальні процеси. А ще Господь допомагає – у нас, наприклад, в цьому році врожай видався гарним – на рівні 2014-го. Давно такого не було, щоб два роки підряд були врожайними.

* А як же посуха?

* Посуха зашкодила здебільшого пізнім культурам – сої та кукурудзі, і біда тим фермерам, які робили ставку тільки на них. Треба мати хоча б 5-6 культур, які будуть одна одну в разі негараздів компенсувати – тоді завжди будеш на коні.

* Дуже цікаво детальніше почути про технології, які Ви використовуєте на агрофірмі «Нічлава».

* Перше, що треба відзначити – ми з 2000 року почали робити безплужний обробіток ґрунту. Я познайомився в Полтаві з відомим в Україні аграрієм Антонцем Семеном Спиридоновичем – Героєм Соціалістичної праці, Героєм України, який з 1975 року не оре землю – він зарядив мене оптимізмом. Поступово ми придбали техніку для цієї технології, і зараз бачимо значний результат, врожайність підвищилась колосально. Почала поволі зростати кількість гумусу, фосфору та калію, тож тепер в нас цілком нормальні ґрунти. Але з’явилась проблема: збираємо 80 ц/га пшениці і стільки ж – соломи. Куди її дівати, що з нею робити? Як раз вирішуємо ці питання.

Ми знайшли 7-8 культур, які разом складають ідеально сівозміну. Королева серед них – озима пшениця, 1000 га. Я дуже люблю її. Маю таку аналогію: пшениця – земля – жінка – Україна. Після сильних попередників сіємо насіння іноземної селекції, а на слабшому полі – нашу вітчизняну, вона більш витриваліша. В цьому році такі сорти як Смуглянка та Місія одеська дали 89-90 ц/га – посіяні були після гороху, що є великим плюсом до урожайності. А це і є грамотна агрономія. Горох, до речі, вже майже ніхто не сіє, а дарма – він є дуже гарним попередником для всіх сортів пшениці.

Не багато в наших краях займаються і ячменем, а ми – із задоволенням, бо знаходимось за 30 км від ТОВ «Оболонь», а у нас озимий, ярий – весь пивоварний, тож, збут чудовий. Ріпак – теж є одним з найкращих попередників пшениці, оптимальний час його збирання як раз дозволяє полю протягом двох місяців відпочити перед посівом «хліба». Соя так само є добрим попередником, але час її збирання в цьому контексті запізній. Ми сіємо сою тільки другий рік і ще не маємо відпрацьованої технології роботи з нею, але через 2-3 роки вона буде. Ми вчимося.

Крім того, вирощуємо 150 га кукурудзи. Так не багато тому, що це не дуже стабільна культура – є роки, коли сильна врожайність, але при цьому й вологість поза 30%, і багато коштів витрачається на сушку. А в цьому році вологість нормальна, але через посуху низька врожайність.

* А які технології вологозберігання Ви використовуєте?

* По-перше, як я вже казав, це безплужний обробіток ґрунту. Максимум година проходить у нас між підготовкою ґрунту та безпосередньо посівом. По-друге – стараємося якомога більше вирівняти поля на зиму, щоб навесні вже не витрачати на це час та не зменшувати кількість вологи, бо кожен прохід будь-якого агрегату – це так чи інакше її втрата. І за цією ж причиною ми в цьому році придбали другий трактор John Deere, який одночасно з сівалкою John Deere сіє 120 га за добу, вносить міндобрива та прикотковує ґрунт. За методом Бузницького ми підживляємо дисковими сівалками поля з пшеницею карбамідом ранньою весною. Західноукраїнським фермерам треба усвідомити, що клімат дуже змінився, і почалося це з 2000 р. Раніше так: 3-4 дні сієш, 2 дні іде дощ, і всі твої гріхи в технології він виправляв, а зараз дощ по 30-40 може не йти. Але не треба винуватити в цьому Господа, а треба якомога ретельніше готуватись до посухи.

Через зміни клімату ми в цьому році провели експеримент (поки що на половині площі, щоб зменшити ризик) – посіяли яру пшеницю сортів Гренні, Шірокко, що відноситься до так званих «дворучок», які можна сіяти як рано навесні, так і пізно восени. Я цей досвід взяв у агронома поляка Конрада Павлака з Хмельницької області, який працює в Україні, і такий агрономічний хід виправдовується при пізній весні, бо тоді ми з ярою пшеницею не встигаємо. Я не боюся, знаю господарства, які таке вже роблять.

* Бачу, Ви любите експерименти! Розкажіть, будь ласка, які ще проводите?

* Все життя я обожнюю експерименти! Окрім тих, про які я вже розповів, зазначу ще такий: беремо, наприклад, якусь невелику частину поля, вносимо там міндобрива по максимуму і досліджуємо, визначаємо специфіку, доцільні дози та економічний ефект кожного з них. Також ми на господарстві маємо свою схему внесення гербіцидів – тільки суміші, з двома і більше препаратами! Так набагато ефективніше, спектр дії ширше. Система внесення добрив теж специфічна: половину даємо на зиму, а

половину вже навесні, бо якщо один раз навесні їх внести, і буде посушливе літо, вони не встигнуть як слід розчинитися. Крім того, пробуємо на 10-20 га використовувати нові мікро- та макросуміші добрив. Бачимо вже від цього результат: в них знаходиться сірка, яка є дуже цінним елементом, особливо для пшениці.

Я усвідомлюю, що раніше у нас були певні прогалини в технологіях за різними параметрами. Я вчився на спеціальність «планування, управління, організація сільськогосподарського виробництва», і в якийсь момент я зрозумів, що мені не вистачає агрономічних знань для високих результатів роботи. Почав активно вчитись, до чого привчив і своїх співробітників: наш колектив складається з сильних кадрів, більшість – молоді, жадібні до знань, до постійного підвищення свого професіоналізму. Я кожному довіряю.

* Поділіться, будь ласка, своїми мріями та планами на подальший розвиток підприємства.

* Перша і головна мрія: щоб настав мир в Україні, і щоб нарешті ми визволилися від нашого «спокусливого» сусіда – Росії. Щоб ми побудували країну, де кожному громадянину буде приємно жити. Щоб ми не говорили про робочі місця, а дійсно створили їх, і наші заробітчани скоріше повернулися з закордону.

У 2015 році збулася одна моя велика мрія: отримати врожайність пшениці 100 ц/га – на окремій площі. Найменша врожайність у нас – 50 ц/га, і це дуже велика різниця, яка демонструє наші певні недоробки. Тож, хочу цю різницю зменшити хоча б до 20 ц/га. Крім того, необхідно підвищити КПД від міндобрив до 0,9% – зараз він складає 0,6-0,7%. Шукати підходи до сої, вдосконалювати роботу з нею. І вийти на стабільність врожайності, щоб не було рік від року великих коливань в показниках.

* У вас на господарстві є і тваринництво – скажіть декілька слів про нього.

* Тваринництво у нас не для бізнесу, скажімо так. Маємо 500 голів свиней і розуміємо, що треба в нього багато вкласти, щоб воно стало рентабельним, принаймні, нові приміщення побудувати. Зараз його доцільність здебільшого в тому, що хтось з селян може собі порося виписати, є м’ясо на нашу робочу столову – такі речі.

* Степане Євгеновичу, Ви з таким натхненням про все розповідаєте! Дуже любите свою справу, певно…

* Займатись тим, чого не любиш – більшої каторги немає. Я знаходжусь на своєму місці, я обожнюю свою справу – і, відповідно, є позитивний результат. Вже 29 років я працюю на одному місці, починав головою колгоспу, а тепер є головою приватного підприємства – колись не міг навіть уявити собі такий термін. Знаєте, з роками має приходити не старість, а мудрість, і треба вміти її здобути. Я з 2000 р. веду щоденник, де записую мудрі вислови та думки людей, яки чогось досягли в своєму житті. Про те, як важливо любити свою працю, радіти життю, бути добрим до оточуючих. Я зрозумів таку ось що: людина буде щаслива, коли буде мати дві речі: улюблений дім та улюблену роботу, інакше щастя не буде повним. Один з останніх афоризмів, який я записав, звучить так: «Життя – це не те, що з нами відбувається, а те, як ми до цього ставимося». Мені близький такий погляд, і при якихось негараздах завжди шукаю помилки в собі.

І в продовження теми життєвої філософії Степана Євгеновича Коціри приводжу вірш Валерія Дубаса, який на території ПСАФ «Нічлава» розміщений на великому стенді біля дендропарку та надихає співробітників підприємства та його гостей:

Що таке, друже мій, Україну любити?

Бути разом у радості й горе ділити,

Дихать з нею повітрям одним і летіти,

Серцем вірить у неї і сил не жаліти.

Працювати сумлінно до сьомого поту,

Не цуратись важкої брудної роботи,

У великого світу найкращого вчитись,

Як за ненькою душею боліти й молитись.

Поважать й цінувати в ній кожну людину

І здобутками славити милу країну.

І історію-матір свою шанувати,

Батьківщину святу в час лихий захищати.

Рідну мову нащадкам, як скарб, зберігати,

Гордо Прапор нести, гордо Гімн свій співати,

Завжди в думці і справі вітчизною жити –

Це і є, друже мій, Україну любити!

Спілкувалась Тетяна Бєлінська