Володимир Лихочвор: «У праці відпочиваю і знаходжу сили для життя»

447
Працелюбність, чесність і любов до землі. Цими словами можна охарактеризувати не одну людину, що належить до когорти благородної професії хлібороба. Особливе значення ці життєві чесноти мають для нашого гостя. Він усе життя активно поєднує практичний досвід агронома із викладацькою і науковою діяльністю.
Знайомтесь – Лихочвор Володимир Володимирович – доктор сільськогосподарських наук, професор, член-кореспондент НААН, завідувач кафедри технологій у рослинництві Львівського національного аграрного університету, відомий вчений у галузі рослинництва та активний громадський діяч.
Володимире Володимировичу, ви народилися у повоєнний час. Яке було ваше дитинство?
– Після війни час загалом був складним, тож, дитинство моє назвати легким важко. Батьки працювали у колгоспі. Мати працювала у ланці, а тато трудився на вантажному автомобілі. На той час це була «елітна» професія. Шмат хліба здобувався у важкій праці. Тому працелюбність прижилась у мені з раннього дитинства. Я пас худобу, допомагав мамі на полі, працював зранку до вечора. Єдиною розрадою для мене та всіх хлопчаків було захоплення футболом. Ним займався ціле життя.
Ваше життя у селі, праця батьків на полі, мабуть, і привела вас у професію хлібороба?
– Десь так воно і було. Також я бачив, що місцеві агрономи мають мотоцикла, і це ще більше захоплювало, адже мати власного залізного коня – це велика розкіш на той час. Вибір професії зумовила і моя «дружба» із математикою. І до навпаки мені вдавалася біологія та хімія. Тож у мене було два варіанти: стати медиком, або агрономом. Оскільки я був вразливий до споглядання на кров, вибір був очевидним. Ось так саме життя підказало із вибором майбутнього фаху.
Чи важко вдавалося навчання?
–Ви знаєте, напрочуд легко. І навіть математику я знав найкраще на курсі. Вчився загалом добре – серед оцінок переважно були п’ятірки та четвірки. Тут я ще більше полюбив спеціалізовані навчальні дисципліни.
Назвіть своїх вчителів, з яких брали приклад протягом життя.
– В першу чергу, необхідно віддати належне вихованню у період навчання в школі. Вчителі привили мені здатність самостійно працювати. Я це дуже ціную. Були яскраві викладачі і у вищому навчальному закладі. Серед багатьох професорів я б хотів відзначити викладача з хімії – Ольгу Кулик. Це надзвичайна людина і прекрасний педагог. Таке спілкування і навчання заклало надзвичайно міцний фундамент знань і професійних навичок.
Зрілість ваша прийшла у практичній роботі та на службі в армії. Як це було?
– Після навчання я потрапив на роботу у колгосп ім. Галана, що на Львівщині. Своє перше засіяне поле біля с. Полтва я пам’ятаю ще досі. Було водночас складно і цікаво. Сприяло моєму професійному росту самостійність на посаді агронома. Через два роки зумів перебратися на роботу у рідний район. Там вперше я співпрацював із науковими установами Рівненщини – як фахівець проводив залуження культурних пасовищ. Продовжив роботу на посаді головного агронома колгоспу «Зоря» Млинівського району. З початком радянської агресії в Афганістані влада залучала до лав армії спеціалістів та офіцерів запасу. Я уже мав звання лейтенанта, пройшовши військовий вишкіл ще 1975 року. Тож, як і більшість моїх колег ,розпочав військову службу. Спочатку було тепле свалявське повітря, а потім суворий сибірський край. Тішила єдина думка – кожен українець, напевно, має відбути Сибір.
Після усіх перепитій ви повернулися в Дубляни. Що спонукало прийти у науку?
– Чесно кажучи, я себе ніколи не бачив науковцем. Мені більшою мірою імпонувала робота практика, агронома, голови колгоспу – бути організатором, управлінцем. Але після армії я не дуже бажав працювати без відпусток (за 5 років роботи в колгоспі я не мав її жодної), у всі вихідні та ,особливо, святкові дні. Тому коли мені запропонували роботу у дослідному полі сільськогосподарського інституту, я довго не роздумував. Я хотів жити краще – життєві мотиви перемогли. Однак польові дослідження мають свої особливості – це надзвичайно клопітка робота. Так, будучи завідувачем дослідного поля Львівського сільськогосподарського інституту, пішов в аспіранти. Власне, поєднання практичного досвіду та наукових досліджень допомагає мені впевнено йти в аудиторію до сучасного вимогливого слухача.
Протягом трудового життя ви пройшли шлях від асистента до професора і вже 8 років займаєте посаду завідувача кафедри. Що найважче для вас: навчати молодь, займатися наукою чи здійснювати організаційну роботу?
– Це все гармонійно поєднується, і проблем немає. Не можна також сказати, що одне із них є складнішим чи легшим. Мені подобається одночасно займатися усім, адже навчання, наука та управління – це взаємопов’язані речі. Та найбільшого задоволення отримую від роботи з високопрофесійною аудиторією – фахівцями сільськогосподарської галузі. Це Дні поля, семінари тощо. До цих заходів наполегливо готуєшся, отримані питання є певним викликом для мене, що мотивує бути на високому рівні, відчувати потребу нових знань і більш професійних навиків. Це додає впевненість і тоді, коли заходжу в аудиторію до студентів. Ось так тримаю високу планку в освіті і науці.
Усе життя працюєте із молоддю. Порівняйте сучасну молодь і молодь вашого покоління?
– Проблема відносин батьки-діти є вічною. Теперішні діти є кращими, вони більш прогресивні. Щодо бажання вчитися, то це залежить від сучасного суспільства. Якщо молодь відчує необхідність здобувати знання, то вони це зроблять. Так, на сьогодні серед сучасного контингенту є студенти, які вже навіть з 4 курсу працюють в господарствах, а деякі відвідують заняття через «примус» батьків. Збільшується в останні роки частка дівчат серед агрономічної професії. Їм навчатися більш складно, але є уже яскраві приклади їхньої роботи на підприємствах. Загалом молодь та їхні батьки розуміють, що вибір агрономічної освіти має великі перспективи в Україні. Це пристойна професія, стабільна робота і висока оплата праці.
Товаровиробники стверджують, що існує проблема із кадрами. Володимире Володимировичу, як ви дивитися на цю проблему в аграрному секторі?
– Ви абсолютно праві. Проблема із кадрами є, і всі це прекрасно розуміють. І вона полягає в наступному. З 1990 року оновлення матеріально-технічної бази усіх без винятку ВУЗів не фінансується. Держава надає кошти лише на заробітну плату. При цьому наука, зокрема університетська, не може розвиватися. Вона тримається лише на ентузіазмі окремих людей. Вирішення тут я бачу наступне. До підготовки майбутніх фахівців має долучитися приватний бізнес. Це не тільки питання надання місця для виробничої практики чи стажування. Освіта може підготувати фахівця, але це буде «сирий» продукт, хоча із базовими знаннями. А от від бізнесу необхідне матеріальне, організаційне та практичне забезпечення. Прикладом цього може бути ефективна робота «Агрошколи» протягом 2011-2013 років, організованої холдингом «Мрія».
Яке ваше бачення щодо розвитку аграрного сектору загалом?
– Дискутувати можна багато. Але в Україні уже все відбулося. Нам не вдалося піти шляхом розвитку індивідуального чи дрібного фермерства. Тож не дивно, що лідерами галузі є агрохолдинги. Не бачу у цьому нічого поганого, адже вони з точки зору економіки забезпечують продовольчу безпеку, істотну частку валютної виручки. Вони також пропагують сучасні технології, що дозволяють отримувати високі врожаї. А проблему бачу єдину: відсутність значних обігових коштів в аграрних формуваннях та «дорогі» кредити. Проблема існує і в тваринництві, але поки не будуть створенні умови для функціонування ефективного ринку, розвитку галузі не відбудеться.
Пане Володимире, ви надзвичайно активна людина. Звідки беруться сили?
– Я побував у всіх регіонах України. Бували часи, коли читав до десяти лекцій за одне відрядження. Звичайно, я задавав собі питання: можливо варто зупинитися? Але робота із допитливою аудиторією примушує постійно самовдосконалюватися, шукати відповіді на вічні питання аграрія. Це приносить мені надзвичайну насолоду. Тому працюю і йду завжди вперед.
Володимире Володимировичу, Ваша наукова діяльність вилилась у велику кількість праць. Виділіть найбільш важливі.
– Так, дійсно, за весь науковий шлях я опублікував безліч статей, монографій. Свого часу я видав посібник «Рослинництво», яких було в Україні не один. Але ця книга, яку уже перевидано 5 разів, є найбільш відомою і популярною моєю науковою працею. Ця книга є результатом багатолітніх досліджень і клопіткої роботи протягом усього мого життя.
Назвіть найбільш вагомі життєві здобутки?
– Вважаю своїм великим досягненням те, що кожному студенту можу подивитися чесно і відверто в очі. Радію, що у нелегкий час між людьми все ще перемагає порядність. Це дозволяє йти по життю з високо піднятою головою.
А яке ваше життєве кредо?
– Дуже негативно ставлюся до обману. Тож, вважаю за головне бути відвертим і чесним. Цього хочеться побажати своїм колегам, студентській молоді та усім українцям.
Спілкувався Андрій Сава