Сівозміни: екологічні, агротехнічні та економічні передумови вибору

73

Сівозміна – одна із категорій, що використовується кожним агрономом у повсякденному житті. Без урахування її особливостей не приймається жодне управлінське рішення щодо вирощування с.-г. культур: від підбору агротехніки, підживлення і захисту рослин до підготовки посівного ложа під наступну культуру. Послідовність розміщення культур на певній ділянці землі залежить не лише від якісних показників ґрунту, оптимальних співвідношень руху поживних речовин для досягнення високої продуктивності. Сьогодні глибокі знання фахівців у системі мінерального живлення і хімічного захисту зумовили власників агробізнесу вибирати сівозміни лише з огляду економічного зиску без належного врахування екологічних норм. Тому спробуємо обґрунтувати різні передумови та наслідки такого вибору.

Вибір уже насправді  !!!  зроблено

Це не вирок для аграрного сектору, а доконаний факт змін у структурі всієї галузі за останні 30 років. Чому обрано такий період спостережень? Науковці, практики та експерти ринку схожі у висновках щодо спрямованості вибору сівозміни: від орієнтованості на тваринництво до економічного егоцентризму. Розуміння того, що відновлення у тих масштабах і структурі галузей тваринництва у найближчі 10 років є неможливим, а також досягнута надзвичайно висока інтенсифікація технологій вирощування культур спричинило перехід від 8-10-пільних сівозмін до 4-х, або в кращому випадку 6-пільної. Тому вибір зроблено, і передумовою його стала єдина причина – господарська (а краще сказати – виключно економічна) необхідність.

Підтвердженням є показники структури посівних площ господарств українського аграрного сектору економіки (табл. 1).

Таблиця 1. Посівні площі та частка основних с.-г.культур за роками

Примітка: до основних с/г культур включено пшеницю, ячмінь, кукурудзу на зерно, зернобобові, соняшник, сою та ріпак

Ми спробували дослідити масштаби вирощування семи основних культур, площі під якими становлять більше 1 млн. гектарів (за винятком зернобобових – 0,7 млн га) за окремими агрокліматичними зонами.

Довідково.

Поділ здійснили дещо умовним шляхом, включивши до відповідних зон окремі області: Полісся (Волинська, Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська); Лісостеп (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Дніпропетровська, Харківська, Донецька, Луганська); Степ (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Автономна Республіка Крим).

Відзначимо загальну тенденцію: ситуація змінювалася кардинально протягом трьох десятирічь – якщо частка визначених культур складала 51,1%, то тепер 85,6%. Це підтверджує наші попередні висновки щодо обрання пріоритетності. Причому перше десятиліття можна охарактеризувати як період цілковитої невизначеності, хаотичного реформування КСП та масового відмовлення від обробітку землі (мінус 5 млн. га посівних площ). 2000-ті роки ознаменувалися запровадженням ринкового механізму створення підприємницьких структур, початком виходу України на міжнародні ринки, що дозволило сформувати підвищений попит на аграрну продукцію.

Третє десятиліття можна характеризувати як формування цілісної системи аграрного бізнесу зі значними капітальними (в т.ч. іноземними) інвестиціями, інтенсифікацією технологій вирощування, значним підвищенням продуктивності і цінової ситуації на ринках основних культур.

Усе це спричинило вибір українських аграріїв на користь високорентабельних культур, в першу чергу, технічної групи – соняшник, ріпак та соя, а також кукурудзи на зерно.

Зернові колосові залишилися у ТОПі як стратегічні продовольчі культури та основні попередники.

Таким чином, узагальнено сучасна сівозміна в Україні виглядає наступним чином: соняшник – пшениця (ячмінь) – ріпак (соя, зернобобові) – кукурудза на зерно із різною послідовністю, але із чіткою тенденцію наближення до монокультурності з північних (75,4%) регіонів до південних (94,4%).

Тактика чи стратегія?

Розглядаючи показники останнього десятиліття, можна зробити висновок про те, що такі управлінські рішення вітчизняних с.-г. товаровиробників щодо сівозмін хоч і базуються на комплексних факторах, але є виключно тактичними і прийнятими з огляду на економічні передумови.

Для підтвердження таких висловлювань розглянемо наступну схему (рис. 1).

Чинники, які впливають як на вибір сівозмін, так і загалом на розвиток галузі, ми систематизували у 3 групи: екологічні, агротехнічні та економічні. Причому вказана послідовність відіграє важливу роль, адже аграрії працюють із особливим (у всіх відношеннях) засобом виробництва – землею, а залежність від природно-кліматичних умов залишається високою. І це демонструють результати останніх років в АПК. Другу групу факторів фахівці навчилися контролювати і досягли дійсно вражаючих успіхів: стрімке удосконалення техніки, існуюче різноманіття агротехнологій вирощування, ефективне використання досягнень хімічної промисловості тощо.

Рисунок 1. Передумови вибору системи і структури сівозміни

Примітка: 1) М – монокультурна сівозміна (або наближена до неї: 2-3 культури); Ф – фіксована сівозміна (умовно стабільний набір 4-5 культур); Д – динамічна сівозміна (набір 6-8 культур із поєднанням посівів трав); 2) кольори визначають рівень впливу на показник: червоний – найменше (найгірше), жовтий – посередньо, зелений – найбільше (найкраще)

Економічна група факторів у цій системі координат знаходиться останньою у списку, але за господарською логікою – на першому. І з цим не посперечаєшся, оскільки ведення сільського господарства – це підприємницька діяльність з метою одержання прибутку.

Це означає, що аграрій не може бути філантропом і слідкувати лише за станом навколишнього середовища, в якому здійснює діяльність. Це функції, які притаманні державі, – регулятору із наданими певним органам повноваженнями, обов’язками сприяти веденню бізнесу і контролювати дотримання норм законодавства, зокрема, й екологічного.

Про його ефективність у сфері земельного і екологічного законодавства говорити поки що не доводиться. Ось приклад. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2010 № 164, допустимі нормативи періодичності вирощування культури на одному і тому самому полі становлять: для ячменю – не менше ніж через один рік; для пшениці озимої – не менше ніж через два роки; для кукурудзи в сівозміні – протягом 2-3 років поспіль; для зернобобових культур, ріпаку – не менше ніж через 3 роки; для соняшника – не менше ніж через 7 років.

На практиці ж про таку періодичність годі і мріяти. Звичайно, важко звинувачувати усіх товаровиробників в абсолютному недотриманні цієї постанови, Земельного кодексу України (у цьому документі також вказано низку обмежень) або ж наукових рекомендацій. Більшість із них враховують думку експертів (в т.ч. міжнародних приватних структур) і намагаються балансувати між економічними та агротехнічними факторами.

Таку поведінку я б назвав як короткострокову тактичну. Чому? Відповідь лежить у результатах багаторічних досліджень і моніторингу за станом, структурою українських ґрунтів. Їх, як правило, здійснювали державні наукові установи відповідного профілю, а також розпочали проводити приватні аграрні підприємства для кращого розуміння того, що «потрібно» землі і рослині.

За останні 30 років рівень гумусу в середньому по Україні скоротився на 0,12 одиниць (з 3,28 до 3,16). З першого погляду, це зниження є незначним. Але це не так, оскільки на відновлення 0,1 одиниці гумусу знадобиться 25-30 років за умови належного виконання заходів та обмеження надмірної господарської діяльності. Тут варто наголосити, що земель із високим рівнем гумусу за визначений період скоротилося на 4,7% (з 24,4 до 19,7), і навпаки зросла частка із середнім рівнем – 3,4% (з 24,0 до 27,4). Обстеження понад 16 млн. гектарів земель вказало ще на одну особливість – невисокий вміст макроелементів у ґрунтах – у середньому азоту 105 мг/кг, фосфору 110 мг/кг та калію 120 мг/кг. За винятком останнього елементу, інші показники є низькими або середніми. Незважаючи на високі показники вмісту мікроелементів, ситуацію щодо стану ґрунтів можна охарактеризувати із негативною тенденцією.

Тому усі прийняті рішення щодо скорочення кількості культур у сівозмінах українських аграріїв, навіть якщо вони економічно та агротехінчно обґрунтовані, є виправданими лише з огляду на досягнення тактичних результатів протягом кількох років. Питання в іншому: чи існує стратегія розвитку аграрного бізнесу та системи землекористування, яка б задовольняла усіх учасників: бізнес, державу та споживачів? Якщо так, то чи її можливо реалізувати в сьогоднішніх умовах?

Вибір одновекторний не має майбутнього

Вибір того чи іншого набору культур у сівозміні не може базуватися виключно на одному із факторів, але лише на
збалансованому врахуванні усіх чинників вказаних на рисунку 1 групи. Це повинні зрозуміти усі учасники. Усі, бо це має спричиняти певні дії! З боку аграріїв, з огляду на економічну логіку, професійні знання у землеробстві, вони відбуваються – вирощують те, що дає результат, і достатньою мірою зберігає властивість ґрунту для продовження ведення бізнесу. З боку регулятора кроки в економічній, фінансово-кредитній, фіскальній та екологічній політиці не дають можливості максимально скористатися ефектом від широкого застосування культур у сівозмінах.

Розглянемо коротко вибір сівозміни, базуючись на певних групах факторів:

  1. Екологічні.

Вибір на користь монокультурного (чи наближеного до нього) вирощування с.-г. культур найменш позитивно впливатиме на водний, поживний і біоенергетичний режим ґрунту. Свій відбиток на результати діяльності накладатиме також наявний тип і розташування ґрунту.

Застосування на площах одних і тих же культур або ж високою частотою їх повернення може спричинити не лише різке зниження урожайності, а й призвести до неконтрольованого накопичення в ґрунті хімічних елементів (токсинів), хвороботворних мікроорганізмів та насіння бур’янів. Усе це з роками знижує якісні показники ґрунту.

  1. Агротехнічні.

Враховуючи досягнення хімічної промисловості, рівень технічного забезпечення, на сьогодні контролювати рівень забур’яненості посівів, ефективно боротися із хворобами рослин та поширенням шкідників можна за допомогою хімічних препаратів з новими діючими речовинами або їх комбінаціями, регулюванням доз, частоти і строків обробки. Звичайно, такі дії мають місце і дають очікувані результати: високу врожайність при допустимому рівні поширення. Та існує кілька «але». По-перше, проблеми із накопиченням хімічних елементів, поширенням бур’янів та шкідників у такий спосіб не вирішується, а лише відкладаються на невизначений термін і з часом можуть носити критичний характер. По-друге, надмірне застосування хімічних елементів у підживленні та захисті рослин, зважаючи на несприятливі погодно-кліматичні умови (посуха, нерівномірність опадів, підвищення температурного режиму), уже не даватиме такого ефекту у досягненні навіть високої продуктивності.

  1. Економічні.

Боротьба з такими проблемами без застосування належних сівозмін значною мірою впливає на витратну частину виробництва, адже у структурі собівартості такі елементи як мінеральні добрива і засоби захисту рослин займають до 50% матеріальних витрат (з додаванням сюди вартості пального і послуг сторонніх організацій ще більше – до 55%). Тому додаткові агротехнічні операції збільшуватимуть собівартість без забезпечення високого рівня рентабельності. Так, уже за останні 5 років рівень рентабельності зернових культур (з кукурудзою на зерно) скоротився із 42,6 до 11,8%, соняшнику – із 78,4 до 23,5%.

Крім фінансових наслідків, організовувати роботу підприємства при використанні лише кількох культур простіше, хоча більшою мірою це стосується малих і середніх господарств. У великих підприємствах і агрохолдингах цей фактор не створюватиме великої проблеми через налагоджену роботу операційних та логістичних підрозділів.

Але найбільш глобальним чинником вважаємо диверсифікацію виробництва, оскільки від цього залежить і набір культур у сівозміні. Тут роль відіграють не лише наявні види діяльності, а й бажання і можливість їх розширювати. А ось цей критерій формується не у мікросередовищі бізнесу, а залежить від ситуації на макрорівні. Якщо первинною основою для прийняття рішення є рівень рентабельності, то при такому його рівні для більшості культур важко обирати 7-8 чи навіть 10 культур вирощування (більшість з яких мають доволі низьку і нестабільну рентабельність). Причин кілька: нестабільність цін на с.-г. продукцію на внутрішньому і зовнішніх ринках, а також на виробничі ресурси, які залежать від валютного курсу; високі кредитні ставки банківської системи; нерівномірне податкове навантаження на суб’єктів господарювання; відсутність перспектив розвитку галузей тваринництва; стабільність та ефективність програм державної підтримки тощо. Тому ще раз варто наголосити: у виборі сівозміни (якщо розглядати це питання стратегічно і комплексно) не завжди усе залежить від товаровиробника, а й від погодно-кліматичних умов, загальної економічної ситуації в країні.

Висновки

Отож, досліджуючи питання вибору сівозмін, можна стверджувати наступне: обирати все-таки потрібно українському аграрію. Яку обрати тактику й, звісно, стратегію залежить від уміння, знань і, мабуть, відчуття менеджменту аграрного бізнесу. Слід лише наголосити, що сівозміна визначає не лише агрономічну стратегію підвищення врожайності с.-г. культур, а й продуктивності земель і взаємопов’язує усі ланки системи землеробства. Хочеться вірити, що із поєднанням капіталу, знань і праці людей, належної державної підтримки та здорового глузду (господарської логіки) у виборі сівозмін «виграють» усі: аграрний бізнес, держава, споживачі і земля – у намаганні забезпечити суспільство продовольством, одержанні необхідних прибутків для розвитку галузі та збереженні потенціалу землі на майбутнє.

Підготували
Сава Андрій, д.е.н., с.н.с.,
Сидорук Борис, д.е.н., с.н.с.

Використано матеріали із джерел:
http://www.ukrstat.gov.ua,
https://superagronom.com,
http://www.soilteq.eu, https://eos.com

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here